† Дикінсонія Час існування: 575–545 млн р. т. | ||||||||||||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
Біологічна класифікація | ||||||||||||||||
| ||||||||||||||||
Dickinsonia costata Sprigg, 1947 | ||||||||||||||||
Посилання
| ||||||||||||||||
|
Dickinsonia (укр. Дикінсонія) — одна з найхарактерніших викопних тварин едіакарської (вендської) біоти. Як правило, являє собою двосторонньо-симетричне рифлене овальне тіло. Родинні зв'язки організму в даний час невідомі. Більшість дослідників відносять дикінсонію до тварин. Відкриття молекул холестеролу у викопних дикінсоній у 2018 році підтвердило гіпотезу, що вони були найдавнішими серед нині відомих тварин. Невідомо, як саме Дикінсонія харчувалась, можливо як паразит, повзаючи по бактеріальному мату та поглинаючи його, або "ковтаючи" скручуючись у млинець.
Дикінсонія і її рідня (так звані проартикуляти) — одні з найбільш дивних і загадкових представників едіакарської біоти, населяла моря 571—541 млн років тому, незадовго до кембрійського вибуху. Проартикуляти так сильно відрізняються від всіх сучасних організмів, що визначити їх місце в системі живої природи довго не вдавалося: трактування варіювали від колоніальних бактерій і гігантських протистів до наземних лишайників, активно рухомих грибів і вищих тварин (білатерій). Палеонтологи з Росії, Австралії та Німеччині внесли ясність у це заплутане питання, вивчивши «молекулярні копалини» — залишки еукаріотичних мембранних стеролів, що збереглися у відбитках дикінсоній з місцезнаходження Лямца (Онезький берег Білого моря). Отримані результати дозволяють впевнено віднести дикінсонію (а значить, і її рідню — інших проартикулят) до царства тварин.
Всього описано 9 видів дикінсоній:
Надійно виділені тільки 4 або 5 з нижчеперелічених видів:
Особини від 5 мм до 1,5 м в довжину овальної форми. Складаються з великої кількості стрічкових сегментів, що виходять з центрального гребеня або жолобка. Напівсегменти (ізомери) обох сторін зрушені відносно один одного на половину ширини, утворюючи симетрію ковзного відображення.
Найбільші екземпляри виявлені в едіакарських відкладеннях в Австралії. На Зимовому березі в Архангельській області знайдено скам'янілості довжиною до 50 см.
Сегменти дикінсонії описуються як «пневматики», заповнені рідиною під тиском вище, ніж тиск навколишнього середовища. На деяких примірниках помічені сліди, що інтерпретуються як поздовжні м'язові волокна і медіальна кишка, але ця інтерпретація не загальноприйнята.
Вважають, що нутрощі дикінсонії містять веретеноподібні волокна товщиною 0,5-1 мм.
Dickinsonia вперше описана Реджинальдо Спріггом (Reg Sprigg), першовідкривачем едіакарської біоти в Австралії. Названа ним на честь Бена Дікінсона (Ben Dickinson), директора гірничорудної промисловості Південної Австралії і глави урядового департаменту, де працював Спрігг.
Dickinsonia відома за відбитками в кварцових пісковиках пізнього едіакарського періоду в Едіакарії та інших місцях хребта Фліндерс в Південній Австралії, а також на Поділлі в Україні, на узбережжі Білого моря і на центральному Уралі в Росії. Вік скам'янілостей оцінюється в 560—555 млн років.
Дикінсонія є «стійкою» скам'янілістю, на відміну від інших едіакарських організмів вона зберігається як увігнутий відбиток в вищерозміщених нашаруваннях. Якщо зберігся і верхній, і нижній відбиток, вони зазвичай відстоять по вертикалі на відстань близько 3 мм з найсильнішим рифленням на верхньому відбитку, що дозволяє припустити, що рельєф був тільки на спинній поверхні організму.
Знайдено дугоподібні сліди дикінсонії, віднесені до іхнотаксона, проте їх інтерпретація не безперечна. Це могли бути слизові виділення організму на підстилаючих мікробних матах, можливо, з метою перетравлювання. Деякі дослідники інтерпретують ці скам'янілості як сліди перекочування по дну якогось предмета або організму під дією потока води або відбитки, залишені групою лишайників або грибів (на зразок «відьомських кіл»). Проте в деяких випадках сліди перекривають один одного. Спостерігаються доріжки, сформовані, ймовірно, кишковими виділеннями, що підтверджують версію, що сліди залишені в процесі харчування. До того ж порушення структури осадових порід, викликані падінням або перекочування по дну, не виявлені.
Не виявлено жодного випадку, коли б скам'янілості окремих організмів перекривалися. Навколо кожного організму спостерігається своєрідна «смуга відчуження». Організми, що знаходяться в безпосередній близькості один від одного, часто деформовані, щоб не порушити її.
Деякі скам'янілості дикінсонії зберегли елементи внутрішньої анатомії. Припускається, що вони являють собою тракт, що забезпечує перетравлювання їжі і розподіл поживних речовин по організму. На одному з родовищ Зимового берега в Архангельській області знайдено понад 20 відбитків дикінсонії зі слідами шлунково-кишкового тракту.
Дикінсонії, як і інші мешканці едіакарської біоти, не мали мінералізованого скелета (раковини або панцира), їх тіло складалося тільки з м'яких тканин, подібно до сучасних медуз або слимаків. З цієї причини вендські скам'янілості представлені тільки відбитками на мілководних піщано-глинистих відкладах. Виникнення відбитків пов'язують з лавиноподібним накопиченням опадів під час шторму або підводного зсуву. Коли ділянка дна накривається новим осадовим шаром, на підошві останнього утворюється відбиток похованих ним живих організмів. Розрізняють такі типи відбитків:
Завдяки тому, що різні частини тіла мали різну щільність і розкладалися з різною швидкістю, в рельєфі відбитків виявляється не тільки топографія зовнішньої поверхні організму, але і елементи його внутрішньої будови. Стійкіші тканини і органи утворювали виступи, менш стійкі — западини.
Велика кількість відбитків м'якотілих тварин є унікальною особливістю едіакарського періоду. В едіакарській біоті відсутні трупоїди, подрібнювачі мертвих тіл і біотурбатори (риючі тварини), що руйнували відбитки на м'якому ґрунті. Мертва органіка розкладалася тільки завдяки життєдіяльності мікробів.
У тих зразках, де дикінсонія складена або зігнута, вона демонструє відсутність руйнувань, характерних для тендітних структур.
Товщина знайдених зразків мало залежить від лінійних розмірів, що характерно швидше для лишайників, листяних рослин або грибів, ніж для м'якотілих тварин. Вважають, що дикінсонії були жорсткішими, ніж черв'яки або медузи завдяки гідростатичному скелету.
У виявлених скупченнях організмів присутні особини різних розмірів, що свідчить про їх поховання в природних умовах. У скупченнях, утворених наносами водяних потоків переважали б особини менших розмірів. Виявлення деяких екземплярів на вершинах осадових структур свідчить про їх надійне прикріплення до дна в момент поховання.
Дикінсонії виявляються в осадових шарах товщиною від 8 мм. Це свідчить про те, що їхня товщина з урахуванням здавлювання не перевищувала 1 см.
У дикінсоній спостерігається необмежений ізометричний ріст — збільшення геометричних розмірів із збереженням пропорцій до тих пір, поки організм не буде похований осадовими породами або убитий яким-небудь іншим чином. Велику частину життя вони, ймовірно, проводили в нерухомості, прикріпленими до донних опадів, однак могли пересуватися з місця на місце. Тип прикріплення до субстрату, можливо, схожий зі зрощенням устриць, ризоїдами лишайників або подобою підземної грибниці. Збереження організмів свідчить, що несучими елементами скам'янілостей були скоріше біополімери типу кератину, ніж тендітні мінерали типу кальциту чи посмертна піритизація тіла.
Родинні відносини дикінсонії з сучасними типами тварин неясні. Різні дослідники відносять її до медуз, коралів, актиній, ксенофіофор, поліхет багатощетинкових або війчастих черв'яків, грибів, лишайників і навіть близьких попередників хордових.
Реталлек зробив спробу простежити родинні стосунки дикінсоній, використовуючи схожість процесу розкладання решток і припустив, що організми едіакарської біоти були споріднені лишайникам, проте його погляди зазнали різкої критики. Тим не менш, режим розкладання едіакарських організмів дійсно більш схожий з процесом розкладання листяних рослин, грибів і лишайником, ніж м'якотілих тварин, які в процесі розпаду стискаються і деформуються.
Довгі суперечки про родинні зв'язки едіакарських організмів привели до погляду (який був вперше висловлений Раннегаром в 1958 році), що вони відносяться до особливого царства живої природи, «вендобіонтів» або «вендозоїв», які вимерли на межі кембрійського періоду і не залишили нащадків серед сучасних типів організмів. Інші вендобіонти (Йоргія, Marywadea) мають багато схожих рис з дикінсоніями і, мабуть, перебували з ними у родинних стосунках. Основні відмінності дикінсоній від тварин сучасних типів наступні:
Відзначено, що симетрія ковзного відображення характерна для листкоподібних органів папороті, у зв'язку з чим деякі дослідники відносять дикінсонію і схожі на неї організми (наприклад, Чарнію) в таксон Rangeomorph (рангеоморфів).
Загальновизнано, що дикінсонії могли пересуватися, про що свідчать їхні сліди на бактеріальних матах, залишені в процесі харчування. Однак немає безперечних свідчень наявності у дикінсоній рота, кишечника і анального отвору. Ймовірно, дикінсонії харчувалися за допомогою поглинання поживних речовин нижньою поверхнею тіла і, таким чином, вони займають проміжне положення між губками та еуметазоями і, можливо, споріднені пластинчастим.
|
|