Індонезійська окупація Східного Тимору

Індонезійська окупація Східного Тимору — захоплення і подальше утримання в 1975—1999 роках території Демократичної Республіки Східний Тимор збройними силами Республіки Індонезії. Революція гвоздик, яка відбулася в 1974 році в Португалії привела до деколонізації Португальського Тимору, що стало причиною нестабільності в державі. Короткочасна громадянська війна призвела до перемоги Революційного фронту, який оголосив Східний Тимор незалежним 28 листопада 1975 року.

Індонезійські військові під приводом звернень до них східнотиморських лідерів ввели 7 грудня 1975 року в Східний Тимор війська та окупували його, придушивши збройний опір до 1979 року. Після створення спірного тимчасового уряду в особі Народного зібрання, на думку багатьох, це не було справжнім проявом права на самовизначення, Індонезія оголосила Східний Тимор своєю провінцією Тимор-Тимуром.

Відразу після окупації Генеральна асамблея і Рада безпеки ООН прийняли резолюції, які засуджували дії Індонезії та вимагали негайного звільнення Тимору. Проте, уряди Австралії, Великої Британії та США підтримували дії Індонезії протягом окупації. Єдиними державами, що визнавали Східний Тимор провінцією Індонезії, були вона сама та Австралія, яка почала незабаром після анексії Тимору переговори про поділ ресурсів в морі Тимор. Деякі інші держави, такі як Канада, Малайзія і Японія, також підтримували індонезійський уряд. Вторгнення і підпорядкування Східного Тимору стали серйозним ударом по репутації Індонезії у світі й міжнародній довірі до неї.

За двадцять чотири роки індонезійського правління населення Східного Тимору піддавалося позасудовим стратам, катуванням, масовим вбивствам і спланованому масовому голоду. Масове вбивство в Санта-Круш в 1991 році викликало всесвітнє обурення, з'явились численні звіти про такого роду вбивства.

Опір індонезійської влади залишався сильним: в 1996 році Нобелівська премія миру була присуджена двом громадянам Східного Тимору, Карлушу Белу і Жозе Рамуш-Орті за їх спроби мирного припинення окупації. Референдум 1999 року, покликаний визначити майбутнє Східного Тимору, показав, що більшість населення острова виступає за незалежність, і у 2002 він став суверенною державою.

Після референдуму воєнізовані угруповання, які співпрацювали з індонезійським урядом, здійснили останню хвилю насильства, в ході якої була повністю зруйнована інфраструктура держави. Очолювані Австралією міжнародні сили в Східному Тиморі відновили порядок і продовжили виведення індонезійських військ з країни, на два роки передавши контроль над державою Тимчасовій адміністрації ООН (UNTAET), яка розслідувала злочини, скоєні в регіоні в 1999. Вузьке коло розглянутих справ і мала кількість обвинувальних вироків в індонезійських судах викликали з боку численних спостерігачів вимоги про проведення міжнародного трибуналу. У 2002 році понад 125 жінок з 14 країн підписали петицію , яка закликала до створення міжнародного трибуналу. Інші вимоги такого роду висувалися з боку ETAN/US , TAPOL і, з обмеженнями, Human Rights Watch та Amnesty International.

Комісія зі встановлення істини, прийняття біженців і примирення вважає, що від голоду і насильства загинули від 90 800 до 202 600 осіб, в тому числі від 17 600 до 19 600 — від насильницької смерті або пропаж (із загального числа населення, за станом на 1999 рік, приблизно 823 тис. осіб). Комісія поклала відповідальність за 70 % жорстоких вбивств на індонезійські війська.

Примітки